Форум міста Носівка Чернігівської області

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
Є В НАС І СВІЙ ГЕНЕРАЛ
Не подумайте, що я якийсь хвалько. Просто констатую факт: у моєму
селі, крім двох академіків, трьох письменників, заслуженого художника Укра-
їни та інших відомих людей, є і генерал, про якого, на жаль, не лише в області,
а й у рідному селі знають дуже мало. Це – син селян Герасима Івановича та
Єлизавети Йосипівни Довгопола – Іван. Звичайне ім’я. Але й незвичайне. Во-
но нерідко символізує образ слов’янина.
Іван Довгопол теж був непоказним сільським хлопцем. Перед самісінь-
кою війною закінчив Макіївську середню школу. Мріяв стати учителем. За при-
кладом старшого брата Степана, який по закінченні вузу працював викладачем
української мови та літератури у Вертіївці під Ніжином.
Але доля вчинила по-своєму. Під час проходження медичної комісії у
Лосинівському райвійськкоматі Іванові запропонували вступати до військового
училища. Юнак відмовлявся, та фахівці виявилися наполегливішими і переко-
нали, таки хлопця змінити свої попередні наміри.
Отож після успішного складання іспитів у серпні 1940 року Іван Довго-
пол стає курсантом Київського піхотного училища. У зв’язку з відомими поді-
ями навчання велося за скороченою програмою, і вісімнадцятирічним юнаком
Іван Довгопол одягає лейтенантські погони. І одразу ж – фронт.
А в листопаді 1941 року командир взводу 350-Ї стрілецької дивізії 61-ї армії
Іван Довгопол бере участь у боях під Москвою. Не треба оповідати, яке там було
пекло. Хто чув, читав – знає. Мій земляк пробув у ньому до 14 лютого 1942 року,
коли після поранення опинився у шпиталі. Не минуло і двох місяців, як юний
взводний повернувся в стрій і у серпні 1943 року визволяв Смоленщину. Форсував
Десну у напрямі Рославля, де кровопролитні бої точилися протягом цілого дня.
Треба ж бути такому! В одній з вуличних сутичок Довгопол знову був поранений.
По одужанні брав участь у Білоруській та Східно-Пруській операціях у складі 3-го
Білоруського фронту. Війну закінчив у званні майора. На той час йому було двад-
цять три роки. Єдине, що старило молодого комбата, – рясна сивина на скронях.
Певна річ, демобілізовуватися він не збирався. Та ніхто його й не відпу-
скав. Хіба ж можна звільняти в запас здібного, самовідданого і кришталево
чесного воїна?
Але підполковником Іван Герасимович став лише 1951 року. У цьому
званні він вступає до Московської військової академії імені М. Фрунзе. Як і
на фронті, у військовій частині у мирні дні він вражає усіх старанністю, вимо-
гливістю до себе, глибокою ерудицією і порядністю.
І ніби нагородою за це стало йому направлення служити в Україні. Ску-
чив він за своєю батьківщиною. За білими хатами і рясними садами. За блаки-
тним небом і розлогими чорноземами!
Здібного військового призначили командиром полку 14-ї стрілецької ди-
візії Одеського округу. Роботи тут було багато. Тим більше, що полк був не з
кращих. Але досить швидко Іван Герасимович навів тут порядок.
Побачивши це, його перекидають на інші полки з категорії відстаючих, де
вкрай потрібні були досвід та організаторські здібності випускника академії.
Досить швидко він стає заступником командира 28-ї гвардійської диві-
зії. А в листопаді 1963 року його направляють до Єгипту як військового кон-
сультанта командира 6-ї піхотної дивізії. Він з честю виконав покладене на
нього доручення. Через чотири роки Іван Герасимович очолює 157-у мото-
стрілецьку дивізію, а в лютому 1968 року Постановою Ради Міністрів СРСР
йому присвоєно звання генерал-майора.
Воно зобов’язувало. Довгопола посилають до Угорщини. Звідти – до
Середньоазіатського військового округу на посаду командира Першого Ар-
мійського Корпусу. Того ж 1973 року він стає генерал-лейтенантом.
Всюди, де служив наш земляк, залишав теплі і глибокі сліди і у справах,
і у людських серцях.
Його груди прикрашають ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни
І та II ступенів, аж три – Червоної Зірки, “За службу Батьківщині” III ступеня
та численні медалі.
Не став Іван Герасимович шкільним педагогом. Натомість був військо-
вим. Він виховав сотні командирів різних рангів, чесно ніс свій присуджений
долею хрест.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ЄФІМЕНКО МИКОЛА СЕРГІЙОВИЧ
Глибокою скорботою сповнені наші серця. Перестало битися неспокій-
не, щире, безмежно добре серце вчителя, директора, друга, політика Єфіменка
Миколи Сергійовича.
Народився він 27 вересня 1947 року в щедрому на таланти і непересічні
особистості селі Макіївці. Навчався і успішно закінчив Київський державний
університет імені Т.Г. Шевченка. Тривалий час перебував на комсомольській,
журналістській, партійній роботі, де проявив себе як сумлінний, чесний, твор-
чий працівник. Але найбільш яскраво він показав себе, коли у 1990 році був об-
раний директором Носівської неповної середньої школи № 4. За його керівни-
цтва школа перетворилася в затишний, сучасний навчально-виховний заклад,
який по праву можна назвати кращим серед кращих.
Щедро наділений природою різними чеснотами, неординарна, яскрава
особистість, Микола Сергійович поєднував у собі мудрість керівника та орга-
нізатора, небуденний талант учителя і виняткові здібності громадського діяча.
Він одним із перших серед нас зробив виклик системі, яка принижувала лю-
дину, він робив все для того, щоб розбудити в кожному з нас почуття людської
і національної гідності.
Микола Сергійович очолював районну організацію Народного Руху
України, боровся за нову Україну, яка жила в його мріях, – Україну незалежну
і демократичну. Ціною свого здоров’я, за 13 років до Київського майдану, він
скликав багатотисячний Носівський майдан, створивши прецедент людської
непокори тоталітаризму, про що тоді розповідали засоби масової інформації
всього світу. Та нелюдські зусилля у боротьбі з системою далися взнаки, і він
передчасно на життєвому злеті покинув нас.
Боляче усвідомлювати, що вже ніколи не переступить він поріг рідної
школи, яку так любив, так плекав, як власну дитину, за яку вболівав всією душею.
Ніколи ми не почуємо більше його спокійного, виваженого, поміркованого, але в
той же час сповненого болю і тривоги за майбутнє Батьківщини, слова.
Віриться, що молоде покоління, виховане ним і його соратниками, його
політичні однодумці продовжать справу, за яку він віддав все своє життя.
Шановний колего, друже, ми пам’ятатимемо Вас завжди.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ІСАЄНКО МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ
Народився в селі Лихачеві Носівського району. Працював механізатором
у Носівській МТС. До початку Великої Вітчизняної війни служив у Радянській
Армії. Набуті знання в Ніжинському технікумі механізації сільського господар-
ства допомогли йому відмінно оволодіти грізною бойовою технікою в армії.
Після закінчення полкової школи Миколу Андрійовича призначили ко-
мандиром танка.
Невдовзі почалась війна з білофінами. Він бере участь у цій короткій, але
жорстокій боротьбі. Між двома боями його приймають у ряди партії комуністів-
ленінців. Молодий комуніст клянеться ще з більшим завзяттям громити ворога.
Батькові в рідний Лихачів писав: “Іду вперед, батя. Як ти радив”.
...Велика Вітчизняна війна. Серед захисників Ленінграда був і Мико-
ла Андрійович. Танкова частина, де він служив, успішно охороняла “дорогу
життя”, як у той час називали шлях, прокладений по льоду Ладозького озера.
Незадовго до кінця війни, уже на території Чехословаччини, командування
доручило М.А. Ісаєнку очолити бронетанкову групу. Це була спеціальна гру-
па розвідки боєм, перед якою стояло завдання зламати глибокоешелоновану
оборону ворога, знищити артилерію, вогневі точки і розчистити шлях для на-
земних військ, що наступали. Танкісти на своєму шляху зустріли стіну з вогню
і металу. Але ніщо не могло зупинити героїв. Гусеницями і снарядами приду-
шували вони вогонь ворожих батарей, знищували живу силу. Танк, в якому був
командир групи М.А. Ісаєнко, знищив в цьому бою кілька ворожих артилерій-
ських батарей. Майже на 30 кілометрів заглибились у тил ворога танкісти, роз-
чищаючи шлях наступаючим з’єднанням Радянської Армії.
У цьому бою Микола Андрійович Ісаєнко був тяжко поранений. Указом
Президії Верховної Ради СРСР йому присвоєно високе звання Героя Радянсь-
кого Союзу.
Давно не чути гуркоту гармат. Заросли окопи. Загоїлись рани в серцях лю-
дей. Микола Андрійович Ісаєнко в післявоєнний час трудився на різних ділянках
народного господарства. Удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.
Тривалий час Микола Андрійович працював у Чернігові, очолював об-
ком профспілки робітників і службовців сільського господарства і заготівель.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
КАБАЄВ ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ
Народився в с. Прогрес Козелецького району (1935) – геолог, геофізик-
сейсмік. Першовідкривач ряду великих родовищ, автор винаходів в області пошу-
ку, розвідки і розробки родовищ нафти. З 1959 р. працює в Ханти-Мансійському
окрузі (інженер-оператор Березовської геологорозвідувальної експедиції).
У 1962 р. став начальником сейсмопартії Нижнєвартовської екс-педиції. Проклав
перший сейсмопрофіль в районі Самотлора. Нижневартовськ у даний час це одне
з найбільших міст округу, але в ту пору в ньому не було навіть своєї середньої шко-
ли. А в 68-му Кабаєв вирішив працювати і зовсім в Заполяр’ї. Там в 1970 р. його і
застала звістка про нагородження (за нижнєвартовський період) престижною Ле-
нінською премією, тому що Леонід Миколайович був одним із першовідкривачів
Самотлора, що відноситься до найбільших нафтових родовищ світу. У 1995 році
він стає першим директором Ханти-Мансійського музею геології нафти і газу.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
КАТАЛЕЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
(1818–1877) – російський генерал, учасник російсько-турецької війни
1877–1878 рр. Походив з обер-офіцерських дітей. Виховувався в Ніжинському
ліцеї князя Безбородька. На службу вступив у Якутському піхотному полку в
1836 р., проведений в прапорщики 26 червня 1838 р. У 1860 р. проведений в
полковники і призначений командиром Дніпровського піхотного полку. Потім
командував полками: Кексгольмським гренадерським Імператора Австрійського
і Лейб-гвардії Литовським. У 1864 р. Каталей проведений в генерал-майори,
30 серпня 1869 р. зарахований до Свити Його Величності і призначений викону-
ючим обов’язки начальника місцевих військ Казанського військового округу, а в
1872 р. переміщений на таку ж посаду в Петербурзький військовий округ; 13 трав-
ня 1873 р. проведений в генерал-лейтенанти. З квітня 1875 р. перебував ще чле-
ном Головного комітету по влаштуванню і формуванню військ. При сформуванні
в кінці 1876 р. діючої армії, призначений начальником її військових сполучень, а
в березні наступного року переміщений на посаду начальника 3-ої гвардійської
піхотної дивізії, на чолі якої взяв участь в облозі Плевни і відбитті прориву з неї
турків 28 листопада. При переслідуванні турків, що відступали від Араб-Конака,
Шандорника і Ташкисена, слідуючи 21 грудня 1877 р. верхи зі своїм штабом на
чолі роти, що йшла в авангарді, Каталей біля с. Марківці зазнав обстрілу із вогне-
пальної зброї з дистанції 700 кроків і був убитий на місці. Разом з ним було убито
і командира бригади генерал-майора Філософова, що їхав поряд.
Каталею належить ряд статей в “Військовій збірці” і “Російському інва-
лідові” з питань освіти і виховання військ.
Дату 21 грудня називає “Военная энциклопедия” І.Д. Ситіна. У “Росій-
ському біографічному словнику” Половцова вказано, що Каталей був убитий
під Петричевим 29 грудня 1877 р., дата поранення Д. А. Філософова не вказа-
на, мовиться тільки, що він помер в госпіталі в Орханіє 29 грудня.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
КИЯНИЦЯ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
Народився 1950 року в Носівці. Закінчив Носівську середню школу № 1,
Київський радіомеханічний технікум, Чернігівський педагогічний інститут,
служив в армії. Тридцять вісім років очолює Носівську станцію юних техніків і
як патріот свого міста зробив її відомою далеко за межами рідної Носівки.
За успіхи та досягнення у роботі В.В. Кияниця має понад 70 нагород, у
тому числі дві Почесні грамоти Міністерства освіти та науки України, знаки
“Відмінник народної освіти” (1981 р.) та “Відмінник освіти України” (1997 р.).
Має почесні звання – майстер спорту СРСР і суддя Всесоюзної категорії.
Ще в шкільні роки Василь Кияниця понад усе любив фізику та технічну
творчість, за що завдячує своїм першим вчителям П Є. Репеті, З.Ф. Харченко,
Г.Ф. Солошенку, Г.М. Шульзі, М.І Гончар.
В старших класах захопився радіоконструюванням. Тоді, у середині 60-х
років, ще майже не існувало малогабаритних радіоприймачів – були великі,
лампові. І Василь немало здивував однокласників, власноруч сконструйова-
ним та виготовленим кишеньковим радіоприймачем.
Читаючи радіолітературу, В. Кияниця все більше поринає у чудовий
світ радіоаматорства. В 17 років він отримує дозвіл на власну радіостанцію.
Власноруч виготовляє її, і вона виявляється першою діючою аматорською ра-
діостанцією в Носівці.
Після служби в армії (1972 р.) В. Кияниця працює на Київському радіо-
заводі, а потім переходить у щойно створену в Носівці районну станцію юних
техніків (СЮТ) і призначається її директором. За короткий час організовує
відбудову приміщень, встановлення обладнання, налагоджує роботу гуртків.
Наступного 1973 року він створює при СЮТ аматорську радіостанцію колек-
тивного користування, навколо якої об’єднує учнівську молодь нашого міста з
числа тих, хто захоплювався радіоаматорством.
Поступово Носівська радіостанція стає відомою в Україні, Радянському
Союзі і за його межами. Записи кличних сигналів з поліської Носівки з’яви-
лись в апаратних журналах тисяч радіоаматорів в понад 200 країнах світу. Про
успіхи юних радистів з Носівки пишуть газети “Комсомольская правда”, “Со-
ветский патріот”, “Молодь України”, “Радянська освіта”, “Патріот Батьківщи-
ни”, журнали “Радіо”, “Знання та праця”, інші видання.
Працюючи директором станції юних техніків, В.В. Кияниця проводить
велику громадську роботу: очолював обласну федерацію радіоспорту, респуб-
ліканську колегію суддів по спорту. Прийняв участь в суддівстві більш як 120
змагань, включаючи чемпіонати СРСР і ряд міжнародних. Входив до десяти
кращих суддів з технічних видів спорту в Радянському Союзі.
Будучи визнаним фахівцем з радіоспорту, неодноразово призначався
старшим тренером збірних команд України для участі у Всесоюзних змаган-
нях та чемпіонатах СРСР.
З 1987 року по 1995 рік (три терміни) обирався відповідальним секретарем
федерації радіоспорту України, яка налічувала тоді у своїх лавах понад 90 тисяч
радіоаматорів. Після голови федерації ця посада вважалася другою в радіоаматор-
ській ієрархії нашої держави. За визнанням багатьох провідних фахівців, В.В. Ки-
яниця на цій посаді зробив значний внесок у вітчизняний радіоаматорський рух.
В ті роки його можна було зустріти на юнацькому чемпіонаті в Грозному, на Чем-
піонаті Союзу в Калузі, на Всесоюзній конференції радіоаматорів у Москві. І де
б не був Василь Васильович, він незмінно з трибун, площ, стадіонів пропагував
технічну творчість і боровся проти всього, що заважало її розвиткові.
Виконуючи велику громадську роботу, В.В. Кияниця проявляє себе як
педагог-новатор. Постійно публікується в періодичній пресі, радіоаматорських ви-
даннях. Він є автором понад п’ятдесяти педагогічних розробок. Веде дослідницько-
експериментальну роботу, результатом якої стала перша в колишньому Союзі “Про-
грама гуртка юних операторів колективної радіостанції”, котра була рекомендована
Міністерством народної освіти України до впровадження, видана у видавництві
“Радянська школа” в 1988 році і діє по сьогоднішній день. В.В. Кияниця неоднора-
зово залучався до розробки керівних документів про позашкільні установи. Він був
одним із співавторів “Положення про станцію юних техніків” 1988 року. У 1992 році
Василя Васильовича запрошують до складу редколегії всеукраїнського журна-
лу “Радіоаматор” на сторінках якого він започаткував “Історію радіоаматорства в
Україні”, веде розділ для початківців. За значний внесок у військово-патріотичне
виховання учнівської молоді оборонне товариство (колишній ДТСААФ) нагороди-
ло В.В. Кияницю п’ятьма (!) знаками “За активную работу”.
Працюючи директором СЮТ, В.В. Кияниця 8 років був секретарем пер-
винної партійної організації районного відділу освіти, однак вийшов з КПРС
ще до її заборони у 1991 році. Жителі прилеглих до станції юних техніків ву-
лиць, знаючи Василя Васильовича як думаючу, дійову і принципову людину,
неодноразово обирають його депутатом Носівської міської ради. В усіх скли-
каннях очолює комісії з правових та соціальних питань, виступає з ініціати-
вами. З його іменем пов’язують зміну назв частини вулиць Носівки, котрі уо-
соблювали символи більшовизму.
Василю Васильовичу притаманна активна життєва позиція. Впродовж
усіх років він, щиро вболіваючи за долю позашкільної роботи з дітьми, пише
до міністерств, центральних комітетів, депутатів, комісій, веде величезну пе-
реписку з однодумцями, друкується в пресі, виступає з ініціативами. І ще він з
незмінною повагою ставиться до своєї школи і до своїх вчителів.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
КЛИМЕНКО ІВАН ЄВДОКИМОВИЧ
(1881–1938 роки) народився у с. Рівчак-Степанівка, партійний та держав-
ний діяч, учасник громадянської війни. В окупованій Одесі очолював підпільний
військово-революційний комітет. У 1919–1920 роках – голова Одеського губерн-
ського виконкому та губревкому, замісник голови Київського ревкому, військовий
комісар 45-ї дивізії, пізніше – голова Катеринославського губвиконкому.
У 1922–1924 роках – нарком земельних справ України. 1925–1927 ро-
ках – секретар ЦК КП(б)У. 1927–1929 роки – голова Трактороцентру, заступник
наркома землеробства РРФСР та СРСР.
1930–1933 роки – начальник Середньо-Азіатської та Рязано-Уральської
залізниць, член колегії наркомату шляхів. З 1934 року працював у Наркомземі
СРСР начальником зернового управління.
Делегат ХІ, ХІІІ з’їздів РКП(б), ХІV, ХVІ з’їздів ВКП(б), обирався чле-
ном ЦК ВКП(б), ВЦВК та ЦВК СРСР.
У 1938 році безпідставно репресований і загинув. Посмертно був повні-
стю реабілітований.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
ГЕНІАЛЬНА ЛЮДИНА – ПРОСТА
Пісня Полісся – щира і відверта. Одним із творців її на Чернігівщині був
збирач народної творчості, композитор з Носівщини Іван Васильович Козаченко.
Його пісенні твори звучали по українському телебаченню та радіо, ви-
конувались художніми колективами на обласних конкурсах та фестивалях.
Значний доробок композитора ввійшов до репертуару народного самодіяльного
хору районного будинку культури.
Твори композитора Івана Козаченка були рекомендовані до репертуару
художніх колективів, солістів-співаків, вокальних ансамблів. Геніальна лю-
дина – проста – так писала журналістка Г. Боженко за І.В. Козаченка.
Іван Васильович Козаченко народився 9 серпня 1936 року в Носівці.
У мами Улити Вікторівни він уже був третьою дитиною. Так склалася її доля,
що довелося одній піклуватися про своїх пташенят Галинку, Сашка та Іванка.
Працювала в ланці. Старалася, як голубка, щоб дітям було що їсти, зодягну-
тися. Допомагали умілі до ткацтва і вишивки руки.
– Пам’ятаю, вечорами мама тче, а я сукаю нитки, – згадує Іван Васильович.
– І співаєте, мабуть удвох, – хочу цією підказкою відразу віднайти крає-
чок ниточки, клубочок якої вже відомий.
– Та ні, мовчимо, або ж розмовляємо про різне. А співати моїй неньці якось
не хотілося. Не лежала пісня до душі. Так і не знаю, який у неї був голос. А таки ж,
видно був, бо ж звідки він у мене. І брат любить пісню, грає гарно на гармошці.
– То це він вас навчив, може? – запитала й помітила вагання на облич-
чі свого співрозмовника: розповідати чи ні, як було насправді. Проте зрештою
Іван Васильович наважився.
– Тоді, як ми були малими, на гармошці грали багато хлопців. Вчили один
одного. Хотілося й нам навчитися, але хіба могла матінка купити її, коли й на
фабричну сорочку не могла стягнутися. Ходив до школи в домотканих штанах,
сорочці, з полотняною торбиною. А піджак у нас з мамою був один на двох.
Дасть одягнути – іду в школу. А ні – то сиджу вдома. Сам учусь по книжках. Ще
й бувало математику хлопці прийдуть списувати до мене, хоч ходили до школи
щодня. Я дуже любив цей предмет.
В 1947 році, як брат пішов пасти корів, заробив гроші, тоді вже купив гар-
мошку. Беріг її, як велику дорогоцінність. Йому хлопці показали, як грати. Він дуже
скоро опанував ту науку. Мене ж до гармошки не підпускав. Малим вважав.
І ось, коли він ішов пасти череду, я крадькома брав його гармошку і вчив-
ся грати. Ніхто цього не знав і не бачив. Тільки мама. Та ще Катерина Шелес-
тюк, тітка Василя Нечепи. Вона випадково якось зайшла. Та пообіцявши, що
нікому не викаже, таки стримала своє слово.
Вчився грати на слух. Спочатку було важкувато, а потім стало вдаватися.
– А брат все ж таки дізнався?
– О, це ціла історія. Прийшов час Сашку служити в армії. Йдемо з ним
запрошувати гостей на випроважання. А він так зажурено мовить: “І хто це
мені буде грати, як я усім хлопцям грав?”
– А, давай, я, – кажу йому. – Сашко у відповідь аж зайшовся сміхом.
– Куди тобі, ти ж її ніколи в руках не тримав.
– Прийдем додому, то почуєш, тримав чи ні.
Як заграв я все, чому навчився, брат із подиву ледь не впав. А потім зра-
дів дуже. Так я здавав свій перший екзамен. Коли ж до військкомату прийшли,
то я виявився найменшим серед усіх гармоністів, що проводжали новобранців.
А грав не гірше від них, хоч мені 12 літ виповнилося.
Брат залишив мені гармошку і я вже з нею не розлучався. В 14 років за-
кінчив семирічку, нинішню середню школу № 3, і дуже хотів іти вчитися далі.
Але ми з мамою залишилися вже тільки удвох. То я мав бути за хазяїна, йти за-
робляти гроші. А де такого малого могли прийняти? Ось і став доглядати бичків
у колгоспі імені 17 партз’їзду, теперішній імені Кірова.
Там аж до призову в армію трудився. Не хотіли мене призивати, бо маю
плоскостопість. Та я з плачем умовив, щоб забрали. Вада в побуті зовсім не-
помітна. А в армії, де щодень чимало кілометрів треба набігати, дуже відчутно
впливає на ноги. Вони розпухали, що ледь чоботи взував. Терпів, щоб не ко-
місували. Згодом щасливий випадок допоміг залишитися служити в нашій же
частині в Красноярську до кінця трирічного строку.
У музвзводі з’явилися три вакансії в духовому оркестрі. Оголосили конкурс.
Аж 20 претендентів було, всі, як і я, – гармоністи. Я витримав цей конкурс. І почали
мене вчити грати на альту, а заодно і нотної грамоти, бо ж я її зовсім не знав.
Через три місяці вже опанував усе, ще й тенор та ударні інструменти.
А згодом нашому музвзводу дали баян. То ми, хто хотів, наввипередки спішили,
аби швидше до нього. Давали йому хіба що вночі перепочити. Так і навчився
грати на баяні.
Вийшов строк моєї служби, і мені запропонували залишитися в армії.
Я дуже хотів. Але знав, що вдома матуся, їй без мене важко. І повернувся в
Носівку, у свій колгосп.
Вдень працюю, а ввечері, наче на крилах, поспішаю до клубу, що в Лі-
сових Хуторах. Акомпанував на баяні. Репетиції були майже щодня, допізна.
Знаєте, як не важко було жити, а люди тягнулися до пісні, музики, любили тан-
ці, жили оптимістичніше.
Так мало-по-малу набув практичного досвіду, і коли мій товариш Ми-
кола Петрович Харкевич став умовляти, щоб спробував піти попроситися на
вакантну посаду баяніста в районний Будинок культури, я зважився. Мене при-
йняли. Це було в березні 1960 року (з деякими перервами тут працюю й до
цього часу методистом).
Не хочу втомлювати вас деталями, які по суті, не стільки важливі. Пра-
цював я вчителем співів у своїй третій школі. Вів гуртки: оркестр народних ін-
струментів, ансамбль бандуристів, ансамбль сопілкарів. Це з ними ми їздили на
обласні огляди, одержали багато грамот, подяк. А на І Всесоюзному фестивалі
народної творчості ансамбль сопілкарів удостоєний Диплома II ступеня.
В числі моїх учнів, що особливо приємно, був Василь Нечепа. Грав на
домрі і співав. З другого класу я з ним займався. До цього часу пам’ятаю, що
першою піснею, яку ми розучили і з якою він виступив як соліст, була латинська
пісня “Петушок”.
– Вибачте, Івану Васильовичу, але про сопілку хотілося б дізнатися по-
більше. Ви ж з нею не розлучаєтесь й понині.
– О, сопілка – це вже моя пізня любов. Коли я заочно навчався в Ніжин-
ському культосвітньому училищі, яке закінчив у 1968 році, то познайомився з
чернігівчанином Олександром Микитовичем Шльончиком. Він був на курс стар-
ший. Якось він мені подарував сопілку. І я навчився на ній грати. А вже потім сам
почав майструвати, створив ансамбль, навчив учнів. Довгий час вони грали на
моїх сопілках: кому зробив з бамбукових лижних палиць, кому – із бузини чи з
пластмасових трубок із спортінвентаря. Потім школа придбала фабричні.
– Я знаю, що у вашій біографії ще 9 років роботи в музичній школі, де ви
навчали гри на баяні. Але мене цікавить інший аспект вашої біографії творчий.
Коли ви створили свою першу пісню, яких у вас тепер більше 200?
– Це було знову ж таки під час роботи в школі. Рідні стіни стали, як ви-
явилось, ще й колискою мого композиторського начала. Це було десь у 1962 чи
63 роках. До Дня Перемоги необхідно було підготувати нову пісню. Я перегля-
нув увесь відомий репертуар і раптом дійшов висновку, що краще було б самому
створити. Знайшов вірш, що зворушив мене – “Монолог гранітного солдата”, і
написав музику. Дует дівчаток виконав її вперше біля шкільного пам’ятника та
братської могили. Люди сприйняли мій твір добре, були сльози на очах. З того
часу почав співати. Мені більше до душі лірико-патріотичні твори. Писав я їх для
самодіяльних хорових колективів, з якими працював: райспоживспілки, колгос-
пів імені Фрунзе, “Дружба”, імені Калініна, райлікарні. Хотілося, щоб кожен хор
мав свій репертуар і водночас якомога більше оспівував красу рідного краю, ге-
роїчні події нашого минулого. На щастя, Носівщині не бракує талановитих синів
поетичного слова і мені не важко було втілювати задуми в життя.
– А ще я й словом не обмовилася, що ви маєте чудовий баритон.
– Дякую за комплімент. Співаю давно і не можу уявити себе без пісні.
Немає села в районі, де б я не побував уже багато разів. Виступаємо з хором
РБК на сільських сценах. А в складі агіткультбригади, нині ансамблю “Поліся-
ни” – на всіх польових станах, фермах, тракторних бригадах. І, повірте, кожна
зустріч з людьми – то неповторні, незабутні хвилини життя, які не проміняв би
ні на які скарби світу. То щастя, заради якого живеш. Як жаль, що тепер людям
стало не до пісні. Ми ж самі себе збіднюємо.
Іван Васильович Козаченко дуже цікавий співрозмовник. Його біографія
така насичена подіями, що диву даєшся – на двох-трьох чоловік вистачило б.
Ось і в моєму блокноті ще багато не використаних фактів залишається. Хоч од-
ним абзацом, а все ж таки хочу про них згадати.
У І.В. Козаченка в 1994 році вийшла друком збірочка пісень “Моя ти зем-
ле калинова”, про яку наша газета вже розповідала. Пісні нашого самодіяльного
композитора ціняться і виконуються мистецькими колективами області. Пісня,
творча дружба, а отже, й повага єднає Івана Васильовича з композиторами Черні-
гівщини М. Збарацьким, Ф. Литвиненком, І. Зажитьком. Серед найновіших тво-
рів митця нещодавно написана пісня “Зоря” на слова Лесі Українки, а в планах...
А втім, про це в нас ще буде не одна нагода написати окремо. Наприкінці
ж хочу сказати, що Іван Васильович Козаченко, як і в творчості, має щасливу
сімейну долю. В нього чудова дружина Євдокія Пилипівна, яка 33 роки пропра-
цювала вихователем дитсадка і вже на заслуженому відпочинку. Донька Таня
подарувала з чоловіком троє внучат. І хоч ніхто більше з родинного кола не за-
ймається музикою, але всі її щирі прихильники.
Як святині в домі – баян, три сопілки – пікколо, альтова, басова. А гар-
мошку мріє Іван Васильович купити. З нею якось надійніше почувається.
Дуже багато задумів було в І.В. Козаченка, та тяжка хвороба зробила
свою справу, не стало носівського соловейка в 1999 році. Однак пісні Івана Ва-
сильовича живуть і понині і будуть жити вічно.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
КОЗЛОВ ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
1941 року народження, випускник Носівської середньої школи № 1 1958 року,
провідний науковий співробітник Інституту механіки Національної академії наук
України, доктор фізико-математичних наук, лауреат Державної премії України в га-
лузі науки і техніки (1993 рік), член Національного комітету України з теоретичної
та прикладної механіки.
В.І. Козлов – автор і співавтор понад 90 наукових робіт, в тому числі
2 монографій.
Своїми працями він вніс значний вклад в розвиток ряду напрямків ме-
ханіки твердого деформівного тіла. Ним розроблені нові методи розрахунку
нелінійних коливань в’язкопружних тіл з врахуванням взаємодії механічних,
теплових і електромагнітних полів.
Крім наукової роботи В.І. Козлов значну увагу приділяє педагогічній ро-
боті. На протязі багатьох років він викладав вищу математику в Київському
автомобільно-дорожньому інституті.

Ip: 94.178.152.53 Тема: Славні імена Носівщини
МЕЦЕНАТ І СІВАЧ ДОБРА
Сьогодні в газетах і по радіо читаю і слухаю матеріали славного історич-
ного минулого України, її великих синів-патріотів. Не обділена увагою і тема
меценатства. Донедавна про неї говорити було не прийнято. Так нас виховали,
ми, в свою чергу, так виховували: раз експлуататор багатий чоловік, то він пі-
клувався не про людей, а про більший прибуток. Якщо він і зробив на своєму
віку щось добре, то це – на народних сльозах, за народну копійку. Єдиним твор-
цем був народ, а такі люди ніби до нього не належали.
Хочу згадати ім’я людини, яка незаслужено забута своїми земляками.
Павло Степанович Коробка народився 1847 року. У 1867 році закінчив
юридичний факультет Київського університету. Мав багато землі, володів дво-
ма маєтками в Ніжинському та Борзнянському повітах.
Один з маєтків був у с. Мрині (Носівський район). Постійно в селі пан
не жив, а служив у Петербурзі. У Мрині бував наїздами, але постійно жили тут
його рідні та близькі. Мав чин дійсного статського радника, був членом Думи,
Ніжинської земської управи. Працював мировим суддею Санкт-Петербурга.
Він був близький до царського двору, мав багато друзів серед знатних підпри-
ємців. Дворянське звання отримав у 1896 році. Був добре освіченою людиною,
з передовими поглядами соціал-демократа.
У своїй діяльності багато уваги приділяв поліпшенню життя і господа-
рювання селян. Його пропозиції з цих проблем ґрунтовно викладені у звіті пе-
ред комісією Державної Думи. Окремою книгою матеріали видані в 1903 році у
Санкт-Петербурзі. Значну увагу приділяв сімейному вихованню, просвітитель-
ству серед селянства і освіті селянських дітей.
В чому ж проявилось меценатство П.С. Коробки? За його клопотанням
і безпосередньою матеріальною підтримкою ним була побудована і в 1903 р.
відкрита Людмилинська жіноча школа сільського домоводства і садибного гос-
подарства (нині ПТУ-33). Названа ім’ям його матері Людмили Платонівни, яка
була ініціатором її створення.
Школа розташована в парку на 20 десятинах панської землі. Крім цього,
школа мала 10 десятин сінокосу і 30 десятин ріллі. Школа була розрахована на
60 вихованок, приймались дівчата віком 16 років з освітою 2-класного учили-
ща. Строк навчання – 3 роки.
Школа за положенням належала до середнього навчального закладу.
Вона давала знання майбутнім господаркам з садівництва, городництва, квіт-
никарства, птахівництва, свинарства, вівчарства, бджільництва, молочного
господарства і рахівництва. Вихованки навчались приготуванню обідів, випі-
канню хліба, чистки посуду, сушінню і в’яленню фруктів, приготуванню со-
лінь, варення, консервів, наливок, квасу, крохмалю, мила, пранню і прасуван-
ню білизни, шиттю і штопанню, виробленню тваринного масла. Крім того, вони
вміли ткати килими і плахти. Навчання проводилось в двоповерховому цегля-
ному корпусі. На фасаді цього будинку, і сьогодні збереглися слова девізу:
“Будите мысль, будите жизнь на труд разумный направляйте;
Будите мысль, будите жизнь и лучший век подготовляйте.”
Крім навчального корпусу, були споруджені: їдальня, квартири для вчите-
лів, інтернат для 26 вихованок (приїжджі), лазарет, зал для рекреацій, навчальна
кухня, молочарні, пташник, свинарник, вівчарник, бджільник, тваринний двір
для 16 корів, оранжерея, теплиця, парники, льодник, конюшня, баня та ін. По-
саджено близько 7 га саду. Вихованки мали форму.
Перший випуск Людмилинська школа зробила в 1906 році. В 1911 році
вона була перепрофільована в учительську семінарію.
Пан Коробка наголошував, що селяни не мають відповідних знань, а
тому не знають, як господарювати з прибутком від землі. Та й у вільний від
землеробства час селянину добре б було отримати додаткові засоби. А для цьо-
го потрібно мати селянину ще якусь професію. Це все сприяло б поліпшенню
економічного стану сільського життя.
З цією метою він побудував і в 1901 році відкрив у селі Леонідівське (по
імені дядька) ремісниче училище (нині приміщення середньої школи). Воно мало
3 відділення – ковальське, слюсарне, столярне. Учнями виготовлялись речі, необ-
хідні для сільського вжитку: плуги, борони, віялки, сокири, молотки, завіси, ко-
леса, діжки та ін. Училище готувало хороших спеціалістів. Частина з них виїхала
із села, працювала на заводах Києва, Харкова, Петербурга. Ще й сьогодні люди
старшого покоління згадують з теплотою майстрів і викладачів профтехучилища
Г.Т. Ковтуна, С.С. Самсоненка, І.Д. Черв’яка, П.О. Рубаника та ін. Їх знання і зо-
лоті руки підготували не одну сотню механізаторів уже за часів радянської влади.
Вони були учнями цього училища за часів царської влади. Як в ремісничому учи-
лищі, так і в Людмилинській школі були стипендіати Коробки, частина навчалася
за державний кошт. В основному це були діти із бідних селянських сімей.
Перед жовтневим переворотом П.С. Коробка вийшов у відставку, при-
їхав до Мрина, поселився в своїй садибі (зараз дільнична лікарня).
П.С. Коробка розпочав роботи по прокладанню вузькоколійки до сади-
би у Мрині для вивезення на ринок продукції школи. У задумах було будів-
ництво скляного заводу на р. Остер, яка протікає біля села. Але світова, а потім
громадянська війни обірвали проекти пана.
За радянської влади віддав добровільно землю, все, що було в економії.
Просив залишити йому кімнату і грядку землі для квітників. Був старий, по-
требував догляду, але тримати якусь прислугу йому заборонили. Коли в село
вступнли німці, денікінці, він відмовився від контрибуції із своїх односельчан.
Закінчуючи свою доповідь на III з’їзді російських діячів з технічної і
професійної освіти в 1904 р. в Петербурзі, він нагадав заповіт відомого росій-
ського поета:
“Сейте разумное,
доброе, вечное,
Сейте, спасибо Вам
Скажет сердечное
Русский народ”.
Він мав велику надію, що в серцях земляків проросте зерно добра, розуму,
а своєму сівачу вони скажуть спасибі, і потомки збережуть світлу пам’ять про
його діяння. Проросло, та не добро. Десь у 1920 р. старий був заарештований і
відправлений у Ніжинську, а пізніше – в Чернігівську в’язницю, звідки безслідно
зник у темних глибинах тоталітарної імперії.
Доля мецената схожа на долі сотень тисяч подібних інтелігентів. Зруй-
новано і пограбовано родинний склеп цієї сім’ї на кладовищі. Старі люди і досі
згадують добрим словом пана-добродія. Деякі згадки стали навіть легендами.
Павло Степанович Коробка заслуговує, щоб його пам’ятали мої земляки
і в наступних поколіннях.

Закрити